![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
rashav4ik's journalLog in Create a LiveJournal Account Learn more
| You are viewing rashav4ik's journal Log in Create a LiveJournal Account Learn more |
 | |||
|
Метро.Час пік. Дівчинка років 13. ніжно обіймає свою сумку-планшетку. на ній гарно намальоване серце а знизу череп. і напис LOVE KILLS SLOWLY. Цікаво, чи знає вона як це коли кохання дійсно руйнує тебе з середини? коли не вистачає сил на життя і ти дуже повільними кроками згасаєш? чи їй просто подабається нині модна сумка-планшетка?
|
|||
| |
| |||
|
Когда бескрайнее небо пахнет ванилью, а снег падает на лицо белой ватой... Когда мороз обдает мятной свежестью, а от легкого прикосновения по телу разливается жар со вкусом топлёного молока... - Понимаешь: жизнь прекрасна!.... (c) Catling
|
|||
| |
|
"Любовь есть... высокое побуждение индивидуума к росту и зрелости, к тому, чтобы стать чем-то внутри себя, стать неким миром, стать миром внутри себя ради другого. Это великое, почти непомерное требование, нечто такое, что избирает нас и призывает к великому. Любовь заключается в том, что двое уединяются для того, чтобы защищать, поддерживать и радоваться друг другу." Райнер Мария Рильке |
|
| |
|
Группа выпускников престижного вуза, успешных, сделавших замечательную карьеру, пришли в гости к своему старому профессору. Во время визита разговор зашел о работе: выпускники жаловались на многочисленные трудности и жизненные проблемы. Предложив своим гостям кофе, профессор пошел на кухню и вернулся с кофейником и подносом, уставленным самыми разными чашками: фарфоровыми, стеклянными, пластиковыми, хрустальными. Одни были простые, другие дорогие. Когда выпускники разобрали чашки, профессор сказал: — Обратите внимание, что все красивые чашки разобрали, тогда как простые и дешевые остались. И хотя это нормально для вас — хотеть только лучшее для себя, но это и есть источник ваших проблем и стрессов. Поймите, что чашка сама по себе не делает кофе лучше. Чаще всего она просто дороже, но иногда даже скрывает то, что мы пьем. В действительности, все, что вы хотели, было просто кофе, а не чашка. Но вы сознательно выбрали лучшие чашки, а затем разглядывали, кому какая чашка досталась. А теперь подумайте: жизнь — это кофе, а работа, деньги, положение, общество — это чашки. Это всего лишь инструменты для поддержания и содержания Жизни. То, какую чашку мы имеем, не определяет и не меняет качества нашей Жизни. Иногда, концентрируясь только на чашке, мы забываем насладиться вкусом самого кофе. Наиболее счастливые люди — это не те, которые имеют все лучшее, но те, которые извлекают все лучшее из того, что имеют. |
|
| |||||||
|
сиділа на роботі до 23:20, робила переклад, поверталася додому, і в голові оселилася думка : цікаво, а коли людина зникає, хто перший помічає її відсутність? і якщо я помру, тихенько так, хтось помітить що мене нестало???
|
|||||||
| |||
|
Сум, сірий, а, може, синій прокрався до моєї душі через якусь невидиму шпаринку і туга за чимось незбагненним оповила серце. Воно заболіло, защеміло… Завередувало, як невихована дитина. Защеміло від туги за чимось незвіданим, невимовним, далеким, прекрасним. Цей біль у грудях – він схожий на ніжну і проникливу мелодію, що прийшла з невідомих світів… Чи на ненаписаний вірш… Або ж на пахощі весни, яка вже витає в повітрі, хоча ще нема ні трави, ні зеленого листя, навіть пухнастих, кудлатих у своїх сірих кожушках, котиків… Але вже є відчуття весни… Є глибоке, синє, бездонне, таке буває лише навесні, небо. І туга… туга за небом… і Небом. За втраченим раєм. Боже, звідки я знаю, що той рай був прекрасним? Адже я ніколи не була Там. Я все своє життя Тут. Хіба може бути ностальгія за незнаним?.. Я заварюю міцний чай і вмикаю магнітофон. Нехай фізичні звук і смак проженуть геть ці примари, якесь метафізичне божевілля, привиди мрії, котра живе в мені, як інфекція смертельної хвороби. Але музика, що її я покликала до буття магічно легким натисненням одного пальця, виявляється трепетно всепроникною. Хто ти, невидимий лірнику, божественні струни якої гітари оживили твої пальці?! І тепер ти перебираєш струни моєї душі. Я так боюся, що мелодія змовкне: мені здається, я помру в ту ж мить… Але слухати її далі несила – вона бринить в унісон з моєю тугою. І та росте, мов міфічне дерево аж до неба, розриваючи мені груди екстазом спраги. Ні, тікати, тікати! Гаряча порцелянова чашка, обіймаю її долонями: “Їж, пий, веселися..!”. Терпкий духмяний аромат туманом огортає мою свідомість – то лише пара над кухликом чаю – оповиває єство… Не втекти. Туга за небом, туга за Небом. За голубінню, за високостю, за безмежністю і польотом! Але небо сховане від мене фіранками хмар і склом немитого від осени вікна – шибка сіра, як ті хмари… А ще просто фіранки… А, може то не хмари, може то пил і бруд моїх гріхів, свідомих і несвідомих, вродженої і набутої зіпсутості, ховають від мене Небо?! Небо… Боже! Де ти? Боже, чому Ти такий жорстокий? Ти дав мені цю всеохопну тугу, почуття-відчуття-нечуття невтамованої спраги чогось божевільного… божественного, святого, чистого, світлого… Солодкого й гіркого водночас. А може, це всього лиш гра гормонів, бо я забула вчасно закохатись? Може, я хочу усього лиш кави і булочок з корицею, а не Бога? Небо – Кава? Але маленький порцеляновий кухлик, обмане мене так само, як і сестра його чашка. Кава (чай-вино-дурман) не рятує від зустрічі з вічністю. Ніякий хміль втамує моєї спраги, не розчинить її, не втопить. Вона в глибині мого єства. Відчуття вічності. Де Ти, Боже? Куди до Тебе бігти? Як від Тебе втекти? О, здається, пішов дощ, тепер він підспівує моїй магнітофонній гітарі… Я не можу працювати, читати, думати… не думати… Щось вабить і вабить мене в невідомість. Ось я, перед лицем Твоїм, Боже! Я прийшла на Твій поклик. Я піддалася цій оманливій пісні сирен … чи янголів… і прийшла. І мені байдуже, що Ти скажеш, я тут, біля порогу невидимого, незримого, незбагненного, примарного, божевільного… Я сама збожеволіла, я знаю, але я тут. Я прив’язана до Тебе невидимими нитками, ланцюжками, ланцюгами туги-спраги. Вродженої, як і гріх, як смерть і віра в чудо. Я прийшла… Я біля Твого порогу. Чи Ти пустиш мене до середини, увійти… переступити поріг заповітного Царства? І згасне біль, і втамована буде спрага… Але навіть, якщо Ти змовчиш у відповідь, то нічого… Я житиму далі в затуженому світі біляпоріжжя. Нехай… То буде як вірш з Твоїм автографом… Мені болить – отже я жива… І Ти є, Ти не вигадка теологів і поетів. Врешті решт попереду, ціла вічність для діалогу, монологу, мовчання, слухання дощу й магнітофонної гітари. Пиття чаю. В мене є ще касета зі скрипкою – теж дуже гарно. І ціла коробка печива. Боже! Я приймаю світ, всесвіт, світобудову, світовідчуття, світопізнання на Твоїх умовах! Я граю за твоїми правилами, Боже! Дозволь мені побачити Небо, коли-небудь, Господи, будь ласка… Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішну… – Небо увійшло до твого серця тієї миті, як воно защеміло від туги, – промовив Бог. – До речі, налий і Мені чаю…
|
|||
thoughtful
happy
exhausted